Недавно на засіданні ради міський голова Українки Павло Козирєв спересердя сказав: „Понаїхали тут усякі…” ….

Дуже тішить, що теми, які піднімає Трипільський край не залишають байдужими наших читачів. А деякі вже мають бажання і особисто поділитися своїми думками із нашою спільнотою. Трипільський край радо вітає таку ініціативу і буде надавати можливість висловитися всім небайдужим мешканцям, як міста Українка, так інших населених пунктів нашого краю. Сьогодні ми публікуємо бачення мешканця м.Українка, журналіста та політолога Анатолія Ковальчука на подіі, що відбуваються у місті останнім часом.

У ПОЛОНІ ПРИМАРНОГО БУМУ
Недавно на засіданні ради міський голова Українки Павло Козирєв спересердя сказав: „Понаїхали тут усякі…” . Це про нових поселенців, які з’явилися у результаті будівельного буму. Він наряду з українськими великими містами заразив і невеличку Українку. Утворилося ТОВ „Українська Інвестиційна Будівельна компанія „Укржитлоінвест”. Вона почала залучати кошти бажаючих тут поселитися. Їх виявилося багато. Цьому сприяла прекрасна і майже не займана природа навкруг містечка: буйні ліси, Канівське водосховище і річки Стугна та Козинка. Чимось воно нагадувало уподобаний корумпованою українською елітою недалекий Козин, тільки демократичніший і дешевший, без помпезних палаців і привласнених гектарів та набережних. А так все майже однаково, як і у великих панів –сонце, пісок, вода і ліс. Приманювала і відносна порядність місцевих будівельних організаторів, які хоч і брали за квадратні метри не менше, ніж недалекий знахабнілий Київ, але людей на грошах не кидали і обов’язки по заселенню виконували до кінця. Так досі тихе типове містечко українських енергетиків поступово перетворювалося на подобу сучасного мільйонника з усіма його „принадами”- тіснявою і щільністю, від яких сюди й повтікали нові мешканці.
А Павла Козирєва, певно, замучила ностальгія за Українкою своєї юності, коли тут ще буяла ота незайманість, по вулицях ходили молоді і привітливі люди (адже ж сама Українка була молодою, народжувалася і виростала разом з Трипільською ТЕС). І його, місцевого безхатченка, обрали міським головою. Це молоде поселення принесло йому особисте щастя, кар’єру й заможність. Як стверджують старожили, невдовзі після свого обрання Павло щиросердно говорив: „Ніколи не думав, що стану таким багатим”. Не знаю, правда це, а чи вигадка когось із численних його недругів, але матеріальне, в тому числі і житлове його забезпечення, швидше підтверджують, ніж спростовують цю хвальбу. А причиною втрати первинної краси місцевої природи помилково визнав нових поселенців.
Та несподівано прихильниками його юного ідеалу в частині незайманості природи виявилися якраз мешканці новобудов. Вони ставали господарям квартир в умовах незалежної України, коли житло почали розподіляти між людьми не за принципом, що дадуть, а що продадуть. І сплативши за метри свої кревні, почали активно протестувати проти реалізації подальших проектів „Укржитлоінвесту”. Тим паче, що деякі з них змогли обратися і депутатами міської ради, і в окремих випадках псувати вишколену Павлом за ряд скликань систему автоматичного „одобрямсу” та повної згоди. Бо стали почувати себе абсолютно обдуреними, коли замість сяючої природи перед своїми вікнами побачили викорчовуваними ліси, а потім коробки нових багатоповерхових мурашників. Адже такої „перспективи”, коли купляли квартири, їм ніхто не обіцяв. Їх просто начебто невинно, безкарно (в тому розумінні, що відповідальність за це обдурювання не потрапляє під статті карного українського законодавства), але скажено надули.
І тут Павло несподівано виступив проти своїх нових прибічників, так би мовити, наступив на горло своїй власній пісні. Чому б то так? Синдром цей давно відомий у психіатрії. Це коли одні бажання рівноцінно суперечать іншім в одній і тій же особі. Схоже на роздвоєння особистості. Так у Павла ностальгія за прекрасним минулим зхлеснулася з бажанням жити заможніше і протегувати забудовникам. Це саме його міська рада, під його особистим контролем видавала „Укржитлоінвесту” дозволи на довготривалу оренду землі та безглузду з точки зору збереження навколишнього середовища і динамічного оптимального розвитку міста його забудову.
Вся ця депутатсько-головинська діяльність, хоч і у всіх на вустах, але для остаточних рішень вимагає прискіпливого вивчення і відповідних аргументованих висновків. Можливо, це зупинить знахабнілу орду місцевих чиновників і депутатів від остаточного перетворення прекрасного місця у міську трущобу.
Що день, то люди просинаються в страху, що загурчать машини, задзвенять бензопилки і сотні віковічних дерев будуть знищені та на пустку перетворяться краєвиди. Страхи небезпідставні. Цей кошмар вже переживали два роки тому, коли територію лісу від залізничної станції „Стугна” майже до річки Стугна вирубали під будівництво якоїсь насосної станції. І стоїть оголена пустка-яма з тією ж станцією, без якої досі місто прекрасно обходилося. Не зрозуміло, навіщо було згубити масу віковічних сосен, вибрати тисячі кубометрів піску , щоб у тунелі спорудити якусь собачу булку і протягти до неї кілометрову дорогу. І досі незайманий ліс просвічується наскрізь, раніше приглушене деревами гуркотіння проїжджаючих поїздів з повною силою розлягається в новобудовах. І навіть в раніше, ще за комунізму зведених хрущовках. А в низині, де за лічені 100-200 метрів вже починається Стугна та росте останній сосняк, заплановано звести мікрорайон – шість 16-типоверхівок з вбудованими приміщеннями соціального призначення. І сьогодні вже мов востаннє люди дивляться на стрункі корабельні сосни, верхівки яких сягають до восьмого й вище поверху. Остання краса останнього природного прихистку…
Кажуть, тут хочуть прокласти ще й асфальтну об’їзну дорогу, бетонну набережну, звести дитсадок. Втім, бог з ним, з тим дитсадком. Вони (влада і будівельники) вже не раз обіцяли спорудити його. І не спорудять. Як не спорудять ще й обіцяний якийсь міфічний парк десь за містечком. По-перше, він не потрібен їм самим, по-друге не дуже потрібен і людям. Скажімо, хто наважиться лазити кудись в той же парк, коли поряд і зелені, і води досить. І повітря соснового цілющого, якого не замінити ніякими парковими тополями, вирощеними на привізному чорноземі (бо на піску тут можуть приживатися хіба що сосни). І в скільки грошей місту щорічно обходитиметься те сумнівне насадження замість цього, дорогоцінного, яке щедрою природою йому дається даром?
Хоч, звісно, можуть і піти. Якщо начальство все навкруги вирубає. І замість золотого піску з пляжами, де зараз люблять відпочивати і кияни, і місцеві, територія взується в бетон та асфальт.
А вирубати воно ой як збирається. Відділ містобудування і архітектури Обухівської РДА ще 2 жовтня 2014 року надав умови забудови земельної ділянки. Там, де й ці сосни… І це дозволяє старт на початок природної розрухи.
Щодо вбудованих нежилих приміщень соціального призначення… Навряд чи там розміститься отой не збудований дитсадок, та ще й вбудованим. Швидше всього там з’являться комерційні об’єкти типу кафе та магазинів, за які теж зрубають немалі гроші.
А головне, що приберуть останні метри живої природи перед вже заселеними будинками. Отими новими шістьма перекриють останній прохід до тієї ж обіцяної ними навіть мертвої набережної, вирубають останні квадратні метри прекрасного соснового лісу. Закриють вид з міста 46-метровими висотками. І невідомо ще, як поведуть після цієї наруги не тільки люди. А й навіть земля. Бо є вже від неї тривожний сигнал. Багато років не заселяється будова ближче до Стугни. Кажуть, ніяк не давали згоди якісь безпекові служби, помітивши в ній тривожні ознаки розвалу. Та врешті-решт якимось чином через перемовини вона „укріпилася”. І заселиться. І чекатиме своєї долі. Дай боже, щоб не трагічної.
Другий великий будинок поряд із першим, який так і не спромоглися добудувати, роками лякає своїм скелетом. Певно, теж не без вагомих причин. Зате поряд на території лікарні і біля будинки ростуть, як гриби. В народі просторікують, що скоро вже й лікарні не буде. Можливо, щось і фантазують, але те, що тут зникне дитяче відділення, знають точно. Це в місті, де інтенсивно збільшується кількість дітей. Ось вам і розвиток соціальної сфери в дії по-українчанському. Можливо, зараз уже доцільніше думати не про якісь магазини та кав’ярні, а про фірми гробових справ майстра Безенчука?
Дивлячись на все це, на свого голову Козирєва, на депутатів, які разом з тим же Павлом стають ледь не вічними, прості люди не розуміють: як можна так жити, так не любити свою рідну природу і свій народ, щоб задля якихось дрібних егоїстичних інтересів знищувати те, що по-справжньому необхідне. І їм самим дарує життя? Хто вони? Чи вже й не люди? А просто якісь біологічні роботи, що в результаті адміністративно-чиновницької селекції виродилися до механічного „одобрямсу”? Не вірю, що таке можна витворяти при здоровій свідомості й пам’яті.
Тим часом вже інші проблеми мікрополісу поступово подають тривожні сигнали. Людям ніде ставити свої автомашини, які їм потрібні не для розваг. Адже основне життя українчан проходить у не дуже близькому Києві. Там у них – робота, звідти – заробітки. І стоять ті машини скрізь, де тільки можна. А що станеться, якщо заселяться ще шість будинків? Що станеться, коли на зміну київським пенсіонерам і працевлаштованим киянам прийде нове покоління, якому буде потрібна робота?.. Шукатимуть десь.
І чекає Українку незавидна доля змертвілого та безлюдного поселення, бо навіть така принада, як природа, вже не спрацює. Її через Павла і його команду тут вже не буде.

А. КОВАЛЬЧУК, журналіст, політолог, мешканець м.Українка
Травень 2016